Щонеділі у Миколаєві відбуваються акції у підтримку військовополонених та безвісті зниклих. Туди приходять рідні, близькі та друзі воїнів, які захищали Україну від ворога, а сьогодні перебувають у жахливих умовах російського полону.
Редакція 0512 розповідає історії трьох родин, які вже понад два роки чекають на повернення своїх коханих-захисників з полону.
«Я відчувала, що він живий» — Тетяна, дружина бійця 79 бригади
Чоловік Тетяни потрапив у полон у липні 2022 року під час запеклих боїв на півночі Донеччини.
— Мій чоловік зник 8 липня 2022 року під час оборони села Богородичне, що на Донеччині. З початку війни його мобілізували й він став на захист країни. Останній зв’язок із ним я мала за три дні до його зникнення. Він сказав, щоб я не хвилювалась, що все буде добре та що він мене кохає. Це були останні його слова, — говорить дружина воїна.
У той момент вона перебувала закордоном та її чоловік попереджав про можливу довгу відсутність зв’язку.
— Я постійно собі нагадували про це. Але коли мені вже почали писати побратими чоловіка й питати, коли він виходив останнього разу зі мною на зв’язок, то стало важче на душі. Мені спочатку сказали, що він загинув. Це був страх та відчай. Ніхто до таких слів насправді не готовий і мені не вірилось, — згадує Тетяна.
Жінка не мала жодних контактів із частиною, на “гарячих лініях” їй казали, що її чоловік нібито перебуває на завданні. Потім від військкомату прийшло сповіщення, що чоловік Тетяни має статус “безвісти зниклого”.
— Я відчувала, що він живий. Підписувалась на різні канали росіян та моніторила їх. Я навіть переглядала страшні фото та відео із нашими загиблими. Згодом я побачила відео з Оленівки, там розповідали про азовців. Я впізнала на відео та фото свого чоловіка. Це було до підриву в’язниці, де їх тримали. За місяць я побачила ще одне фото і знову впізнала його, — каже вона.
За словами Тетяни, єдиним джерелом інформації про місцеперебування та умови тримання чоловіка, для неї стали ті, хто повернувся з полону.
— Інформація, що він живий, це те, що дає мені зараз сили триматись. Я постійно спілкуюсь із Координаційним штабом та Товариством “Червоного хреста”. Полонені віддали свою свободу заради того, щоб ми тут могли бути вільними. Й перебуваючи там у заручниках, вони не можуть себе захистити, тому важливо усім ходити на акції й нагадувати про них, — резюмувала жінка.
«У нас дуже багато полонених. Розголос має значення», — Сніжана, наречена миколаївського морпіха
Коханий Сніжана брав участь в обороні Маріуполя. На початок повномасштабного вторгнення бригада перебувала на тій території в ротації.
— Разом із побратимами він потрапив у полон при спробі вийти з оточеного міста. Це було 12 квітня 2022 року. Я не маю жодного зв’язку із ним. Про те, що він офіційно перебуває в полоні рф, підтвердження від “Червоного хреста” прийшло лише у 2023 році. Якось спробувала написати лист й він не дійшов, — відмітила Сніжана.
Жителька Миколаєва розповіла, що під час ротації постійно спілкувалася із коханим, проте з початком війни її наречений все рідше виходив на зв’язок.
— Іноді навіть “+” зі стороннього номеру вже було достатньо. Інколи від нього не було звісток протягом тижня. Тоді я писала його побратимам та питала: “Чи все у них добре?”. Я взагалі тривожна людина, але коли дізналася, що він потрапив у полон, то я почала діяти з холодним розумом й шукати контакти інших рідних військовополонених, — згадує Сніжана.
Вона об’єднала свої зусилля разом з іншими рідними у боротьбі за повернення бійців з полону.
— Почались обміни інформацією, зустрічі із представниками Координаційного штабу. Інколи дуже складно, але я не даю надії згасати. Я маю заради нього триматись та боротись. Чималу підтримку надають близькі та дівчата з об’єднання, — зазначила Сніжана.
Дівчина відмітила, що інколи бачить, що люди забувають, що війна триває вже третій рік.
— У нас дуже багато полонених. Розголос має значення. Чітка та об’єднана підтримка суспільства має значення. Я часто бачу, що на акцію здебільшого приходять рідні військовополонених, військові, волонтери та близькі знайомі. Інколи буває дуже образливо, коли стоїш й бачиш, що у машині, де відкрито скло, людина бачить тебе із табличкою, але спеціально відвертає обличчя. Можливо від того, що не знають чим допомогти. Люди мають бути свідомими, тому ми просимо всіх, хто може, долучатись до акції-нагадування, — резюмувала вона.
«Коли зник чоловік, то через деякий час з нами на зв’язок вийшли російські журналісти», — Катерина, дружина десантника
Катерина вже третій рік чекає з полону свого чоловіка, який служив у 79 бригаді ДШВ. Коли почалось широкомасштабне вторгнення рф, її чоловік разом із побратимами перебували у ротації на Луганщині. Вони були одними із найперших, хто зустрівся із ворогом.
— До початку війни ми бачилися лише двічі. Він говорив перед Новим роком, що вже так хоче додому й бути з родиною. У березні в них мала закінчитись ротація. Тоді оператор, яким він користувався не працював й чоловік дзвонив із номерів побратимів. У них точились жорсткі бої, тому й не завжди виходив на зв’язок. Подробиці він мені не розповідав, мовляв: «Все добре». Він настояв на тому, щоб я із дитиною виїхала з Миколаєва. Я поїхала за кордон, але вже за півтора місяця повернулась, — розповіла Катерина.
Її чоловік перестав виходити на зв’язок 25 квітня 2022 року.
— Спочатку мені побратими чоловіка сказали, що він нібито загинув. Це було 30 квітня. Потім мамі чоловіка прийшло сповіщення, що він рахується, як безвісти зниклий. Перед 9 травня з нами на зв’язок вийшли російські журналісти. Вони знімали “репортаж” у Сватове, що на Луганщині. Там у лікарні, яку облаштували під госпіталь, лежав мій чоловік із пораненням. Коли вийшов сюжет на російському телебаченню, то ми побачили, що у нього перелом на одній нозі, а на іншій осколкові поранення. Там хлопців ті журналісти питали чи нормально їм там, а що вони могли сказати, перебуваючи у полоні. Всі ми прекрасно знаємо, як знімають ті “сюжети”, — згадує Катерина.
Офіційне підтвердження про те, що чоловік дівчини перебуває у полоні, надійшло від Товариства “Червоного хреста” у кінці липня.
— Хлопці, які вже повернулись додому з полону, розповідали, що чоловік їх вже запросив на весілля. До війни ми не встигли одружитись, жили у цивільному шлюбі. Також розповідали, що він там старається триматись та ще підтримувати інших. Я жартую, що мов всі приходьте на весілля, аби тільки повернулись додому, — каже Катерина.
Дружина миколаївського десантника розповіла, що познайомились з іншими дівчатами на акціях й що вони розуміють одна одну, адже у них спільне горе.
— Коли повертається хтось, ми вже радіємо. Щиро та за кожну родину. Радіємо, коли взагалі відбуваються обміни. Навіть ті, хто повернувся все одно приходять на акції. Нас стільки багато, що аж страшно, це яка кількість ще тих, кого тримають у заручниках у рф. Нещодавно якось під час акції підійшла жінка, яка попросила потримати прапор й ми розговорились. Вона розповіла, що пережила окупацію в Херсоні і що всіх кого знала вже дочекалася з полону, а тепер ходить, аби просто підтримати нас, рідних, — резюмувала жінка.
Катерина зазначила, що її чоловік пішов на фронт не заради лише захисту своєї родини, але й України та свободи народу в цілому, тому закликає до акцій приєднуватись людей, щоб нагадати про те, що досі в полоні росії перебувають тисячі наших захисників, які чекають на повернення додому.
За даними омбудсмена Дмитра Лубінця, станом на 26 червня, з початку війни, між Україною та рф відбулось 53 обміни, в результаті чого додому вдалось повернути 3300 українських захисників.
Редакція 0512 виражає кожній родині свою підтримку та щиро вірить у повернення кожного Героя додому!
Фото 0512.
